Я – стежка до вічного щастя

Я – стежка до вічного щастя. Ти знаєш?
Чому ж бур’янами і досі блукаєш?
Осіння кантата в саду переплаче,
Засипле пороша – і вже не побачиш.

Я – річка натхнення, велика, могутня.
Вступи в мої води – і знатимеш сутнє.
Не мучся від спраги і літньої спеки:
Я тільки для тебе й зовсім недалеко.

Чи вицвіли очі, чи слуху не маеш?
Ідеш навмання, а стежину минаєш.
Вмираєш від спраги, а річка ж плюскоте.
То доля твоя над тобою регоче.

А може, й моя, бо стежки заростають,
Міліють річки, пишні русла всихають,
І гаснуть зірки, загубивши дорогу,
Коли їм світити немає для кого.