Моя Опішня

Сіяє небо відблиском багряним,
Хоч все ще спить, та скоро оживе,
І лише місяць видно з-за туману,
Що над землею пасмами пливе.
І вітер спить між яблуневим цвітом,
І хмари сплять, пухнасті, мов живі.
І спить трава, росою ще не вмита.
І мавки сплять, сховавшись у траві.
Та сходить сонце, промінці пускає,
Пташки пісні заводять між віття,
І все іскриться, міниться і грає,
І все живе тут б’є ключем життя.
Цей запах полину такий знайомий.
Терпкий до болю, та чомусь п’янить.
І забуваєш враз вчорашню втому,
І знову рідна музика бринить.
Його запам’ятала я навіки.
І не забуду через сотні літ.
Він для душі моєї – ніби ліки.
Для серця – наче яблуневий цвіт.
Це все моє, воно завжди зі мною.
Воно для мене – дім і оберіг.
У цім краю я є сама собою,
З яких би не верталися доріг.