Народилася 1 червня 1941 року у селі Троїцьке (тепер Любашівський район, Одеська область). Заслужений вчитель України, викладач образотворчого мистецтва, організатор художньої студії «Сонячний круг» в Опішнянській середній школі №2, на базі якої пізніше було створено Державну спеціалізовану художню школу-інтернат I–III ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні».
Із дитинства Галина Редчук мріяла бути художником, проте ніколи не обмежувалася лише «фаховою» творчістю. Свідченням цього є численні гуртки, які вона започатковувала та вела в Опішнянській школі. Вона опанувала й навчає дітей багатьом художнім технікам: випалюванню, різьбленню, ліпленню, ліногравюрі та літографії, карбуванню, виготовленню вітражів, мозаїчних картин із прикладних матеріалів (кісточок, пір’їнок, паперу, соломи тощо), великих настінних керамічних панно тощо.
З 2000 року почала писати вірші. У 2011 році стала лауреатом районної літературно-мистецької премії імені братів Тютюнників (м. Зіньків). На сьогодні видано чотири поетичні збірки (перша з них містить альбоми кольорових репродукцій десятків картин Галини Василівни):
«Тополі ще тримають оборону»,
«Допоки вистачить наснаги»,
«Я край дороги не умію жити»,
«Знайди у себе сили для любові».
Це жахіття нам, на жаль, не сниться –
Крізь тисячоліття, крізь віки
Котиться воєнна колісниця,
Гинуть у боях чоловіки.
Падають безсило хмарочоси.
Не тайфуни, не цунамі, ні –
Їх війна, мов табакерки, зносить…
Це не теорема. Це – життя.
Це не завдання вже, а потреба, –
Що дано, пізнати до пуття,
Зрозуміти, що довести треба.
Не поможуть формули й зразки,
А невірний розв’язок не витреш.
І про Попелюшку – то казки…
Відома усім з давніх пір Полтавщина.
Опішня тут є. Для митців просто рай.
Направо – картина, наліво – картина,
А прямо – вірші, як гриби їх збирай.
Базарчик у центрі, там вишня й малина,
Порічки й смородина, ось – вибирай.
А те, що добряче кусаються ціни,
Закінчилося свято.
Спорожніли гончарські ряди.
Лиш трава ще прим’ята,
і на ній ще від глини сліди.
Тут усе вирувало,
кожен виріб тут був на виду.
Тут майстри показали…
Спалахи світла
і сплески палких почуттів,
Бризки шампанського,
перли, шовки, оксамити,
Стан королівський і профіль
з минулих життів –
«Віденський » бал…
До спільного знаменника давно вже нас звели.
Роки, що жили ми разом і поодинці.
Шукали і знаходили, шукали – не знайшли,
І золото чомусь міняли на червінці.
Ми гроші відкладали, але тратили роки,
І з друзями підчас ми зводили рахунки.
Що головне в житті – було нам невтямки…
Не поспішай поріг переступити,
Постій, подумай, може й помолись.
Із хати йдеш, вертаєшся до хати –
Завжди біля порогу зупинись.
Переступивши, вже не оглядайся,
Іди в світи без сумнівів, вагань.
Та час від часу все-таки вертайся…
Твій час ще просто не настав,
Тобі ще всі шляхи відкриті.
Ти ще знайдеш свій п’єдестал,
І своє місце в цьому світі.
Не переймайся, йди до знань.
Тобі ще стільки знати треба.
Долай дорогу без вагань…
Йде молодиця, аж ширшає вулиця,
Навіть дерева стрункіші стають.
Попід паркан ошелешено туляться
Чоловіки, що назустріч ідуть.
Йде опішнянка, фігура не міряна,
Так топ-моделі не вміють ходить.
Погляд і посмішка зорями звірена…
Видимість влади, порядку, держави.
Слава минулому, ордени Слави.
Слава про славу. А що іще треба.
Слава й брехня від землі і до неба.
Слава за словом в кишеню не лізе,
Їй до вподоби слизькі блюдолизи.
До героїзму примазатись збоку…
Скачи, враже, як пан каже –
Було, є і буде.
Наплодили нових панів
Нерозумні люди.
А демографічні кризи
Панам і не сняться,
Вимирають люди з «низу»…
Роз’єднують чи з’єднують вокзали, –
Хіба для нас якесь це має значення,
Бо наші потяги транзитом проїжджали.
Вікно в вікно – таке було побачення.
На п’ять хвилин зустрілися вагони,
Скло товстелезне краплями заквітчане,
А в склі оптичні ще не вивчені закони…
«Безмежно закохані в неї…» – це поетична ода Україні, коханню та життю.
Години роботи:
Ми віримо, що поезія живе не лише в книзі, а й у діалозі з тими, хто її читає. Ваші слова, відгуки та ідеї надихають нас на нові рядки.
